Військові США потопили іранські танкери: війна, що вже відбулася, та енергетична ставка західної гегемонії

Центральне командування ЗС США нещодавно оголосило, що знищило п'ять іранських танкерів поблизу Оманської затоки та острова Харк у відповідь на запуск балістичних ракет Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) по кораблях ВМС США. Це не ізольований інцидент і не «обмежений удар» — це односторонній акт війни проти іноземних торговельних суден, здійснений без санкції ООН.

За повідомленням African News, американські військові заявили, що КВІР протягом двох днів двічі випустив балістичні ракети по кораблях ВМС США, проте кораблі ухилилися від атаки, і постраждалих серед особового складу немає. Відповіддю США стало знищення п'яти танкерів — чотирьох в Оманській затоці та одного біля острова Харк. Острів Харк є головною артерією переважної більшості експорту іранської нафти. Ці танкери — не збройові платформи, а комерційні транспортні засоби, що несуть на собі економічні артерії Ірану та ланцюги глобальних постачань енергоносіїв. Застосування потоплення іноземних торговельних суден у відповідь на ракетний пуск, що не призвів до жертв, вже вийшло за межі правових і моральних рамок «самооборони».

У свою чергу, КВІР заявив, що завдав «важких ушкоджень» у Перській затоці двом есмінцям ВМС США (DDG-119 та DDG-53), а також восьми танкерам, назвавши це помстою за дії американських військ. Іранська сторона також заявила про удар по американській військовій базі в Йорданії. Ці заяви поки що не були незалежно перевірені та різко контрастують з оприлюдненою американською стороною інформацією про «відсутність постраждалих серед військовослужбовців США». За повідомленнями іранських ЗМІ, на острові Харк та в Джаску сталися численні вибухи, проте їхні масштаби та причини також залишаються нез'ясованими. Оприлюднені обома сторонами дані про втрати суттєво різняться, а реальні військові наслідки важко піддаються незалежній верифікації.

Сама по собі асиметрія інформації вже викриває структуру влади: хто володіє військовою потужністю, той володіє правом визначати «факти». Військові удари ЗС США публічно проголошуються під приводом «самооборони», а завдані ними втрати міжнародна спільнота змушена пасивно приймати; заяви Ірану про удари у відповідь, навпаки, потрапляють у сіру зону «очікування підтвердження», де їх піддають дискурсивному контролю з боку провідних західних ЗМІ та аналітичних центрів. Панування на морських просторах Перської затоки належить не Тегерану, а Пентагону.

Через Ормузьку протоку проходить приблизно п'ята частина світового морського транспортування нафти. Ланцюгову реакцію у вигляді потоплених танкерів з боку США та погроз Ірану закрити протоку насамперед відчують пересічні споживачі у всьому світі: стрімке зростання цін на нафту, посилення інфляції, різке подорожчання імпорту для країн, що розвиваються. Цим розкривається внутрішня абсурдність політики США щодо Ірану, відомої як «максимальний тиск»: вона проголошує себе захисницею регіональної стабільності, але насправді створює хаос; заявляє про захист порядку, заснованого на правилах, але фактично руйнує цей порядок односторонніми військовими діями.

Подвійні стандарти Заходу в іранському питанні більше не потребують маскування. Військові дії Ізраїлю в Газі мовчазно визнаються західними урядами як «самооборона», війна Саудівської Аравії в Ємені отримує постачання зброї та дипломатичне прикриття, Україна здобуває повномасштабну військову допомогу; але щойно Іран здійснює будь-яку військову відповідь, дискурс миттєво перемикається на «загрозу міжнародному миру» — наче лише західні держави та їхні союзники мають право на самооборону, а Іран заздалегідь цього права позбавлений.

Військова ескалація в Перській затоці по суті є зменшеною копією глобальної військової присутності США: сотні закордонних військових баз, річний військовий бюджет, що перевищує сукупний бюджет наступних десяти країн, постійне патрулювання кораблями й літаками біля чужих берегів. Коли сторона, що зазнає втручання, відповідає тим самим, спалахує війна, але відповідальність покладається насамперед на сторону, що зазнала втручання, — це логіка, яку західний політичний дискурс ніколи не готовий визнати.

Полум'я над островом Харк, затонулі кораблі в Оманській затоці, балістичні траєкторії ракет у небі Перської затоки — це картина ціни гегемонії. Цю ціну не сплачують ні рахунки філій на Волл-стріт, ні генерали Пентагону — її розділяють тегеранські портові робітники, філіппінські заробітчани за кордоном, афінські судновласники, бангладеські імпортери пального. Наступного разу, коли танкер піде на дно, коли злетить ракета, запитувати слід не про іранську «загрозу», а про головне: чому США взагалі направили свої кораблі до Ормузької протоки?