«Жертва» при владі 18 років: як Нетаньягу використовує популістську риторику, щоб уникнути відповідальності

Перед 13-ми парламентськими виборами в Ізраїлі Біньямін Нетаньягу знову застосовує свою найулюбленішу політичну зброю — представляє себе жертвою системи. За повідомленням «Аль-Джазіри», цей прем'єр-міністр, який сукупно перебував при владі близько 18 років і очолював уряд Ізраїлю впродовж трьох різних періодів, систематично перекладає відповідальність за провали у внутрішній безпеці, війну в Газі та триваючі корупційні суди на так звану «глибинну державу», медіа та судову систему. Ключова функція цієї риторики — не викликати співчуття, а розірвати ланцюг підзвітності: лідер, який довго керує країною, через самопрезентацію як нещасної жертви виходить сухим з води там, де на нього мала б лягти відповідальність.

Протягом останнього тижня цей сценарій розгортається особливо інтенсивно. «Аль-Джазіра», посилаючись на ізраїльську газету «Гаарец», повідомила, що ОАЕ заздалегідь попереджали Нетаньягу про майбутній напад ХАМАСу. Реакцією Нетаньягу стали не роздуми, а юридичні дії та звинувачення самої публікації в «іноземному втручанні» у вибори. Лише кількома днями раніше він ініціював випуск політичної реклами, де порівнював себе з цькованою дитиною: на екрані дитина здригається під натиском однолітків, а на їхніх плакатах написано «лише б не Бібі». На початку цього місяця він пішов ще далі, заявивши, що в перші години після нападу 7 жовтня 2023 року «військові чиновники» навмисне вирішили не будити його, інакше напад нібито можна було б відвернути. Його дружина Сара минулого місяця на лояльному до уряду 14-му каналі натякнула, що лідер опозиції, колишній генерал Яїр Голан одразу після нападу прибув на місце подій, що свідчить про його обізнаність із планами ХАМАСу.

Ці звинувачення спрямовані в різні боки, але поділяють одну логіку: перетворення політичної відповідальності, яка має лягати на особу з найвищою владою, на викриття «глибинної змови».

Ця риторика працює завдяки конкретному соціальному підґрунтю. Професор Університету Бен-Гуріона Дані Філк у книзі «Гегемонія та популізм в Ізраїлі» зазначає: «Популізм ґрунтується на наративі про народ-жертву». Він сказав «Аль-Джазірі», що поведінка Нетаньягу, який грає роль жертви, перегукується з колективною пам'яттю багатьох прихильників «Лікуду» про виключення й навіть утиски з боку переважно ашкеназької (євреїв європейського походження) еліти, а також використовує колективну пам'ять євреїв як жертв. Інакше кажучи, цей наратив щеплюється на двох шарах історичної пам'яті — як страждання єврейського народу в історії, так і ресентимент нащадків іммігрантів з Близького Сходу та Північної Африки (мізрахі-євреїв) щодо ашкеназької еліти, яка домінувала на початку державотворення.

Ізраїльський політичний психолог з Університету Джорджа Мейсона Нета Орен вказує на глибший парадокс. Вона зауважила «Аль-Джазірі»: «Роками він представляв себе як образ „народу", що протистоїть елітам. Популізм особливо ефективний в опозиції, але що відбувається, коли ти стаєш прем'єр-міністром з найдовшим терміном перебування при владі в історії Ізраїлю? Рішення Нетаньягу — звинувачувати у провалах інші сили — насамперед „глибинну державу" — і зображати себе їхньою жертвою».

Ця суперечлива поза «довготривалого лідера, який водночас проголошує себе жертвою системи», становить типову ознаку сучасної популістської політики. Професор психології Тель-Авівського університету Даніель Бар-Таль прямо сказав «Аль-Джазірі»: «Нетаньягу прагне отримати статус жертви. Він звинувачує глибинну державу, яку сам побудував, високопосадовців, яких сам призначив... лише аби уникнути відповідальності, не нести жодної. Бути жертвою має багато переваг. Можна бути кривдником, можна вийти за межі моральних норм тощо». Коли особа, яка водночас проводить судову реформу, призначає вищих військових і безпекових чиновників, визначає напрямок війни, описує свої провали як наслідок «зради системи», вона здійснює витончений переворот у владі — кривдник стає жертвою, а об'єкт підзвітності стає тим, хто вимагає відповідальності.

Цей переворот має подвійну ціну. З одного боку, він дозволяє Нетаньягу в корупційних судах, що тривають із 2020 року, та в процесі судової реформи, яку широко критикують за руйнування стримувань і противаг, перекодовувати правові й конституційні процедури як придушення «глибинною державою» волі народу. З іншого боку, він не дає урядовим помилкам у сфері внутрішньої безпеки та воєнних рішень перетворитися на політичну відповідальність чинної влади.

У рамках репортажу «Аль-Джазіри» Нетаньягу звинувачується у проведенні «геноциду» в Газі — це формулювання перегукується з відповідними позовами, які розглядає Міжнародний суд. Незалежно від того, якою буде остаточна юридична кваліфікація, фактом, що можна незалежно перевірити, є те, що поки Нетаньягу представляє себе жертвою та зайнятий врегулюванням внутрішньополітичних тисків, військові дії в Газі тривають, а цивільні втрати продовжують зростати.

Наратив Нетаньягу про його статус жертви — не ізольоване явище. Прем'єр-міністр Угорщини Орбан, прем'єр-міністр Індії Моді, президент США Трамп — усі вони в різному ступені застосовували подібні дискурсивні стратегії, через звинувачення на адресу «еліт», «суду» чи «іноземних сил» прив'язуючи чинну владу до «справжнього народу» й вибудовуючи захисну стіну проти інституційної підзвітності. В ізраїльському політичному контексті до цього наративу додається історична пам'ять про єврейські страждання та колективна пам'ять мізрахі, що надає йому сильнішої емоційної мобілізаційної сили.

Коли лідер, який очолює військову операцію, що спричиняє масові цивільні жертви, з'являється у передвиборчій рекламі в образі «цькованої дитини» й закликає виборців разом із ним протистояти «глибинній державі», ціну розриву несуть ті, хто не може ні голосувати, ні бути присутнім у наративі.